У романі «Війна і мир» Льва
Толстого читаємо: «Незабаром після вечора Анни Павлівни Анна
Михайлівна повернулася до Москви, просто до своїх багатьох родичів
Ростових, у яких вона перебувала в Москві і в яких із дитинства
виховувався і роками жив її улюблений Боренька, щойно призначений в
армійські й зразу ж переведений у гвардійські прапорщики. Гвардія
вже вийшла з Петербурга 10-го серпня, і син, який залишився для
обмундирування у Москві, повинен був наздогнати її дорогою в
Радзивилів». Йдеться про 1805 рік.
Армія
в 50 тисяч чоловік рухалася виступити в союзі з Австрією проти
Наполеона. Командувати Олександр
І
призначив найбільш досвідченого генерала Михайла
Голенищева-Кутузова, який тоді вже перебував у відставці і проживав
у своєму родинному селі.
Але
наказ є наказ – і генерал вирушив навздогін війську, яке встигло
підійти до державного кордону в Радивилові (колишня назва
Радзивилів) і готувалось рухатися далі. За планом союзного
командування, Подільська армія поділялася на
6 колон,
які повинні були, прибувши до Радзивилова, виступати на Броди через
кожних два дні.
12
серпня
1805
року перша колона російських військ під командуванням генерал-майора
П. Багратіона прибула в Радивилів. Того ж дня видано наказ, згідно з
яким гусари і єгері повинні були розташовуватись по квартирах міста
та ближніх сіл, піхоті ж слід було займати решту будинків, а якщо б
їх не вистачило, – розбивати табори поблизу
дороги.
Опівдні
наступного дня
передова колона на чолі з Багратіоном виpyшил
з Радивилова
до Бродів. Про настрої військ розповів у своїх нотатках офіцер
Федір Глинка, майбутній письменник. Із запису, зробленого в
Крупці
15
серпня 1805
року: «Сього
дня прийшли ми в Крупчиці, містечко, пожалуване разом із багатьма
іншими маєтками блаженної пам’яті імператрицею Єкатериною ІІ. Ти
знаєш, друже, прив’язаність росіян до своєї батьківщини, і тому
можеш судити, з яким почуттям ступали вони за межі своєї імперії. В
усіх полках співали пісень, але вони були протяглі й тужливі,
здавалося, що в них виливався сердечний смуток героїв: це остання
данина батьківському краю. Незабаром запалають вони духом мужності,
і томні, прощальні пісні заміняться радісними покликами перемоги.
Істинний герой відзначається простотою вдачі і ніжністю почуттів у
мирний час, мужністю і хоробрістю в боротьбі і полум’яною любов’ю до
вітчизни. Росіяни містять у собі всі ті якості. Ми йдемо на допомогу
до австрійців (...) Туди стогони пригноблених народів закликають
захисників. Чути, що генерал Голенищев-Кутузов буде начальствувати
над нашою армією» (“Письма русского офицера...”).
Щоб піднести бойовий дух воїнства, за
розпорядженням
австрійського цісаря на першому ж привалі, в
Бродах, російським
солдатам видавали «по чарці вина і горнятку круп». Тут же
зачитувалася обіцянка
російського царя видавати щоденно порцію м'яса і
виплачувати
2
копійки на крупи.
Передові
полки вже перейшли російсько-австрійський кордон, а 60-річний
генерал Кутузов ще перебував у дорозі. Лише 31
серпня 1805 року, тобто через півмісяця після запису Глинки про
початок походу за кордон, він прибув у Радивилів. У листі до своєї
дружини Михайло Кутузов писав: «Насилу, друже мій, доїхав
сьогодні тільки
до кордону. Препогана дорога була від самого
Петербурга... Сьогодні
в ніч пускаюсь у дорогу за кордон і скоро надіюсь наздогнати війська» («Русская
старина», 1871, т.
ІІІ, c.
54).
Однак
обставини змусили генерала затриматися у Радивилові. Лиш наступного
дня, віддавши розпорядження військам, які ще зосереджувалися біля
кордону, він вирушає на Львів і далі територією тодішньої Австрії.
У
битві з Наполеоном Кутузову доводилося діяти за несприятливих умов.
Олександр І, малообізнаний у військових справах, постійно втручався
у керівництво операціями. До того ж російський командуючий
підпорядковувався австрійському штабу, який не відзначався
стратегічним мисленням.
Восени
1805 року біля австрійського містечка Аустерліц союзники зазнали
поразки. Кутузову дивом вдалося врятувати свою армію від розгрому і
відвести її до кордону.
Як вказує енциклопедія Блокгауза і Єфрона, Олександр І
наказав розташовувати війська в околицях Радивилова, а Кутузову
велів знаходитись неподалік від кордону.
За
даними архівів, які оприлюднив історик Дмитро Чобіт,
Кутузов
14
січня
1806
року прибув у Броди. 19
січня він пише генералу Міхельсону, що найближчим часом переїде в
Дубно. «Там помістити повинен всю гауптквартиру, якій у
Радзивилові залишатися неможливо». Причина? Ось вона: «...помістити
всю гаунтквартиру в Радзивилові, якщо б я хотів і бажав, то по
тісноті його ніяким
чином цього зробити неможливо».
20
січня 1806 року Kyтузов
був ще у Бродах, а 22 січня – в Радивилові. Цього дня він віддає
кілька розпоряджень і наказів по армії, зокрема, щодо забезпечення
солдатів обмундируванням, харчами і грішми. А вже 23 січня залишає
Радивилів і їде в Дубно, щоб саме там розмістити
штаб.
Відтоді
минуло 200 років. Про перебування Михайла Іларіоновича Кутузова в
нашому краї нагадує його бюст біля педагогічного коледжу в Бродах.